«Блін, якого біса» ...
Женя із напівзаплющеними
очима відрила з-під подушки мобільний, на якому вже хвилини дві розривався
будильник. Вимкнувши цю ненависну
машину, вона надумала солоденько потягнутися… «Де ноут???!!!!». Дівчина прожогом
кинулася вмикати комп’ютер, який лежав під ліжком напоготові. Ще з вечора. А як
же, щоб встигнути. «Чорт, котра година????!! 6.45. Він же буває і зранку
заходить…Та тупий же ти комп, давай уже вантажся!». Тепер ритуальна процедура,
під час якої серце б’ється швидше: заходимо «ВКонтакт» - «Моя Сторінка» - «Мої
друзі» - «ЙОГО сторінка» - «заходив сьогодні о 6.31»… «Проспала!!! А вчора ж заходив о
восьмій…». Жалю немає меж. І так уже триває щоранку цілий тиждень.
…Женя познайомилася з
Романом минулого вівторка. Вони мали
спільних друзів, хоча самі ніколи не бачилися. І от фатальні посиденьки у
гуртожитку на Дні народженні в одногрупниці. Відтоді у пам’яті Жені щодня
лунають переконливі аргументи: він же сам підійшов! він сам попросив номер!
(хоч і не телефонував ніколи), Він сам додався «ВКонтакті»!(хоч нічого і не
писав). Відтоді дівчина щодня «ловить» його в соцмережі і чекає, що Роман
напише...Сама – зась! – горда, не хоче щоб подумав, ніби набивається. Вона й
так зробила перший крок – поставила «лайк» на його сторінці, коли Роман був
онлайн. Далі хай сам. А він не робить. А вона чекає…
Зібравшись, Женя пішла на
пари. «Та нічого…Він же щовечора заходить, 100%. Хоч би написав сьогодні!».
Ввесь день проходить у чеканні вечора. Бо він щовечора заходить.
Дзвінок з останньої пари.
Женя на ходу кидає «Бувайте» одногрупникам і чимдуж додому. Нарешті! Відімкнула двері,
швирнула сумку і повторила ранковий ритуал. «Заходив сьогодні о 6.31. Хух, не
пропустила. Скоро зайде».
«А це ще що? А, це ж телефон…А
де він? А, он» На екрані висвітилося «Рома». Женя придавила в собі хвилю
захвату і зрозуміла, що це не той Рома. Це був Роман-одногрупник, вони дружили.
–
Алло,
привіт. Ні, не забула. Давай, як домовлялися, на дев’яту.
Зачекаєш біля під*їзду, підемо разом.
Бувай.
Сьогодні Роман мав
відплатити своє програне парі. Недавно Женя сказала, що Роман жодного дня не
витерпить, щоб не прогуляти якусь пару. А Роман наполягав на протилежному. В
результаті хлопець побув совісним студентом аж два дні, не пропустивши жодного
заняття. Тепер він потерпів поразку і
пригощає подругу за свій рахунок у «МакДональзі».
До вечора Женя просиділа
біля екрану ноутбука. «Ну коли, ну коли…». І ось –
момент істини. На ЙОГО сторінці Онлайн. Дочекалася. «Ну напиши,
напиши…Будь ласочка…Чи самій написати? Ні! Хай сам…Ну напиши…Ой, уже майже
дев’ята, треба скоро йти. Женя швиденько зібралася. «Так, за десять дев’ята.
Почекаю, може напише».
Залунав
рингтон мобільного.
–
Привіт.
Ти вже прийшов? Добре, спускаюся. Зачекай трішки.
Женя, одягаючи куртку,
почула короткий звук. Повідомлення
«ВКонтакті».
«Хто
ще там?»
В діалоговому вікні – «Привіт». Від
НЬОГО!
Рома привіт)
Женя привіт)
Рома Як справи???
Женя Добре. А ти як?
Рома нормально, музику
слухаю)))))
Женя ясно. що нового???
Відповіді не було.
Гордість не дозволяла написати щось, адже його черга відповісти. Роман не писав.
Минула хвилина, дві, три, п’ять, десять, двадцять… Нічого. Женю давила образа.
«Не треба – не пиши.
Козел. Щоб я ще колись тебе згадала!!!!!!».
На очі набігали сльози.
«То навіщо було взагалі писати?! Що він собі думає, теж мені».
З такими думками Женя
просиділа до першої ночі, плачучи та проклинаючи все на світі. З такими думками
вона і заснула. ..
…«Блін, якого біса…»
Знову будильник. Женя вимкнула
веселу мелодію. «Не буду заходити. Чи воно мені треба?» Та аргументів
самосвідомості було замало.
Знову знайома сторінка
«ВКонтакті». «Заходив сьогодні о 00:46». «Те, однаково. Хай як хоче. Він для
мене не існує!» Але «Контакт» не
вимкнула. Сподівалася, що зайде і напише. Хоч і переконувала себе, що їй
однаково. Не зайшов. «Та, нехай. Ввечері зайде». Женя замкнула двері і вийшла.
Вона була страшенно засмучена через вчорашню неприємність. Наскільки засмучена,
що переступила через величезний букет зів’ялих
троянд біля під*їзду, навіть не помітивши квітів.