понедельник, 24 декабря 2012 г.

«Я не вчуся. Я живу!»

         
       Інна ліниво натискала комп’ютерні клавіші. Вона по черзі відкривала документи «ВОРД» і щосили намагалася змусити себе щось прочитати. Свідомість відгукувалася тупим запереченням. «Навіщо це тобі?!»
       Так, з екрану вчити незручно. Треба роздрукувати.
Через десять хвилин Інна вже сиділа на ліжку із купою роздрукованих аркушів. Вона, як старанна студентка, взяла ручку, щоб підкреслювати головне для кращого запам’ятовування.
– Так, Юля, я попрошу тебе не вимовити до мене і слова, бо я вчу екзамен, – сказала вона до сусідки, яка сиділа за столом поруч. Юля кивнула і легенько посміхнулася.
Тепер Інна перебирала аркуші і все ж таки змушувала себе запхнути якісь знання у свою нещасну голову. Завтра в неї іспит. Складний іспит. Та чомусь дівчину (як завжди) це мало турбувало. Але не тому, що була впевнена у своїх знаннях. Просто їй було однаковою.
Здавалося, хвилини були довжиною у вічність. Інна спочатку перечитувала матеріали і старалася після цього зрозуміти, що вона вивчила. Згодом просто перечитувала відповіді на екзаменаційні питання без повторення. Потім почала переглядати текст і намагалася витягнути з нього основне. Далі переглядала лише ті питання, яких «не знала»…І врешті-решт шпурнула тими бідними листочками об стінку, пославши їх до біса.
– Вітаю, Інка, ти герой. Сьогодні рекорд. Ти повчилася аж сорок сім хвилин, – Юля іронічно посміхнулася і поплескала сусідку по плечу.
– Хух, це шось страшне. ЯК ЙОГО МОЖНА ВЧИТИ?!  Суцільна трата часу і свого безцінного життя, – сказала Інна, вмикаючи ноутбук.
– Наша пісня гарна й нова…–  Юля не відривалася від переписки «ВКонтакті».
– Ой-ой-ой…Шоб я так жила…П’ять років свого дарованого небом існування на землі  в трубу!.. – трохи перебісившись, Інна збирала аркуші з підлоги.
– Смію тобі нагадати, що ти навчаєшся тільки на 2 курсі, – зауважила Юля.
         – Ой дякую, зіронько, втішила. Та я так до п’ятого не доживу! Я ж помру він занять якоюсь ***, яку чомусь назвали навчанням. Це ж просто ***!!! «Снікерс» будеш?
       Давай…
…Інка не любила навчатися. Це знали всі. Та все ж  змушувала себе виконувати  завдання – винагородою була стипендія. Її рятувало одне – відносно непогана пам'ять. Інна рідко читала теорію, вона викручувалася, коли відповідала на парах, придумуючи щось «на ходу». А ще розповідала те, що прочитала на перерві перед парою або коли відповідав хтось із одногрупників. Щодо успішності, то все однозначно – вчилася на четвірки. Стабільно. Більшого від себе не вимагала – лідерство було ні до чого. Для неї існувала «золота середина» - не заробити трійки і не намагатися отримати п’ять.
Найбільше за все на світі Інна любила свою родину. Бо тут не ставили оцінок за характер. Тут любили такою, яка є: ліниву, часом дивну, байдужу до багатьох речей у житті і трохи з прибабахом. Інна це знала. Вона інколи задумувалась, що може, так жити неправильно і варто щось міняти в собі. Бо через її тупий характер часто доля карала дівчину своїми крутими поворотами. Та згодом воно все ставало на свої місця і знову, як було. ..
..Інна  мучилася, готуючись до іспиту. Юля пішла до університету й Інні ніщо і ніхто  не заважав. Ну хіба що музика в кімнаті, яка рубала так, що її чула половина гуртожитку і тістечка, які дівчина трощила разом із чаєм. Як не крути, а факт залишається фактом – до екзамену вечір  і ніч, а вона ще ж нічогісінько не вивчила. Молодець! Нічого не скажеш. Інна вимкнула музику. І ввімкнула фільм.
– Оооооооооооооо, я бачу,ти  до іспиту готова? – сказала Юлька, входячи до кімнати і сідаючи на ліжко біля сусідки, яка солодко потягалася.
       Ага, готова, готова…Та я зараз оце відпочила і  зі свіжими силами довчу питання, мені небагато лишилося. Питань сорок.
       Точно, дрібниці. Чаю хочеш? – запитала Юля, заливаючи чашку з пакетиком окропом.
       Не відмовлюсь. Юлька, якби ти знала, як я тебе люблю, – Інна швидко
закліпала очима.
       Шо треба?
       Нічого. Просто я тобі нагадала, щоб ти не забула.
       Моя ж ти маленька, – Юля подала сусідці чашку. – Так, давай кажи, шо тобі  уже стукнуло.
– А ти б  не хотіла піти зі мною  в піцерію? – запитала Інна солоденьким голоском.
       Тю, то в тебе ж завтра іспит. Вчи давай.
       Я вже.
       Ага, точно, – Юля відкрила  ноутбук.
       Ну Юль, на годинку? – жалісливий голос Інни важко з чимось порівняти.
Юля була обеззброєна. Через хвилин сорок вони вже сиділи в піцерії. Потім прогулялися по магазинах, походили в парку, з*їздили на каток і  дорогою додому не оминули нічний клуб. Повернувшись додому о  третій ночі, Інна чомусь вирішила, що іспит вона вже не доучить.
Коли Юля прокинулася, Інни вже не було. Тепер вона  мала готуватися до свого іспиту. Питання були нескладними, дівчина була впевнена повторити все за день. Вона не була заучкою, але вчилася на відмінно. Юля  була відповідальнішою, ніж сусідка по кімнаті і краще готувалася до пар та іспитів. Нейтральність Інни інколи її навіть дратувала. Їй нерідко хотілося так само закинути завдання і рвонути на прогулянку. Але ні. Совість не дозволяла.
       Ну, і як? – запитала Юлька, як тільки Інна відчинила двері, повернувшись із університету. 
       Нормально, чотири, – щастю Інни не було меж.  
        Страшна. Як ти вчишся?
       Я не вчуся. Я живу!
Юля посміхнулася і схилилась над конспектом. Іспит ще вивчити треба. 

четверг, 8 ноября 2012 г.

Один. Додому.




        
Сашко щохвилини позирав на годинник. Як же довго йде цей час! Він сидів на холодній лавці автостанції і чекав свій автобус. Ніколи не думав, що коли-небудь його так чекатиме. Він згадував увесь попередній тиждень. Здається, за ці сім днів він зрозумів у своєму житті більше, ніж за попередні вісімнадцять років. А хлопець і передбачити не міг, що життя ось  таке, дивне. Все почалося тиждень тому.
… Сашко ліниво прокидався. Він просто насолоджувався «свободою». Зараз ранок, до пари двадцять хвилин, а мама не кричить і не змушує зриватися з ліжка і йти вже кудись, бо запізнишся. Бо мама не бачить. Хлопець мріяв про цей момент класу з восьмого. Щоб робити все самому. Робити, як захочеться. Нікого не слухати і нікому не коритися. Свобода. Та все ж треба було таки прокинутися. Бо сьогодні ж перший день навчання, його прогулювати не обов’язково. А далі – так, аби не забували. Таких настанов Сашкові вже дали старшокурсники, з якими він тепер жив у кімнаті гуртожитку. На першому плані – життя, на останньому – навчання. Головне – не переплутати.
            Все ж таки зібравшись, Сашко пішов до університету. Перший день пройшов прекрасно. Одногрупники виявилися веселими і дотепними, викладачі – привітними і добрими. Принаймні на перший погляд. Далі – ще ближче знайомство з групою в піцерії, де ще раз підтверджується, що одногрупники таки супер. Студентське життя повернуло в правильне русло. Так тримати! Вітайте мене гулянки з вечора до ранку, дівчата, веселі прогулянки, пиво і кому там треба те навчання – життя пропонує, бери від нього все.
       О, привіт. Де це тебе носить? – сказав Сергій, знявши навушники.
       Привіт. Та, з групою знайомилися, – відповів Сашко,
закриваючи двері кімнати.
       Ну, і як там, пацани нормальні?
       Та наче. Ну принаймні так я думаю, побувши з ними 5 годин.
       Ясно. А дівчата? Ну там, є все, що треба? – Сергій жестом показав, що він має на увазі.
            Сашко ніяково посміхнувся та кивнув.
            Його співмешканці були вже на випускному курсі. І Сашко вважав, що йому нереально пощастило. Дружити зі старшими не завадить. При першій зустрічі з ними Сашко подумав, що Сергій і Антон – брати: обидва високі, чорняві, з непідробним почуттям гумору, улюбленці дівчат. Та згодом виявилася основна відмінність – Сергій був ледачим та безвідповідальним і при цьому вчився на двійки, а от Антон не відрізнявся цими двома якостями, але якось примудрявся бути відмінником. Парадокс, нічого не скажеш. Ці двоє були найбільшими гуляками на весь поверх. У кімнаті постійні збіговиська, пісні під гітару і випивка. Це Сашко теж вважав за подарунок долі.
              Веселе життя почалося з першого ж вечора. Як не важко було передбачити, початок нового навчального року святкували з розмахом, і як не дивно, в кімнаті Сашка. Після сьомого разу відвідин веселої компанії бідна вахтерка послала їх під три чорти і сказала, що таких безсовісних мешканців вона ще не бачила....
            Десь почулися короткі звуки. Мікрохвильова. Сашко з великими намаганнями відкрив очі і роззирнувся. Сергій спав навпроти.
            – О, добрий ранок! Як спалося? – вимовив Антон, вносячи тарілку з бутербродами.
–Не пам’ятаю. А котра година? – здавалося, через шум у голові Сашко не чув власного голосу.
       Майже перша дня, – сказав Антон і кинув у чашку чайний пакетик.
       Що? Блін, а пари?
       Я так розумію, друже, що на пари  ти сьогодні не встигаєш. Та
 не переживай,  ми на пари раз на тиждень ходимо, і не вигнали ж. Та й за один пропущений день тобі точно нічого не буде.
       Можна тихіше? Тут люди сплять! – незадоволений голос
Сергія почувся десь із-під подушки.
       Так, вставай давай. Бо з голоду помреш, –  Антон стягнув із сусіда ковдру.
       Як ви мене вже задовбали. Ну що, новобранець, як тобі гулянка? –
Запитав Сергій, швирнувши подушку в Антона.
       Класно. Тільки голова трохи болить.
       Та, то фігня. Не переймайся. До вечора будеш як новенький.
            Сашко глянув на мобільний. Сорок три пропущені. З маминого номера. Похмілля минуло моментально. Він же сам сказав, що чекатиме дзвінка ввечері. Як можна було забути. Набрати і пояснити все не вистачало сміливості. Її вистачило лиш на смс. «Мамо, вибач, що не взяв трубки. Вчора стомився і заснув о сьомій вечора, телефон був на тихому режимі, не чув. Ти не хвилюйся. Як прийду з пар, наберу. Бувай». Скоро прийшла відповідь.
«Я трохи не померла від хвилювання. Ну добре, що з тобою все нормально. Бо я вже хтозна чого надумала, вже збиралася їхати до тебе. Ввечері зідзвонимося. Не роби так більше, прошу». Хух, минулося. ..
                      Ввечері Сашко наговорив батькам купу брехні і все стало, як було. Та якщо чесно, йому було однаково, що там думають батьки. Він вважав себе цілком самостійним. Особливо тепер, коли щовечора так весело. За тиждень Сашко таки вибрався двічі на пари. Все круто. І от п’ятниця.
   Слухай, Сашко, ми завтра з пацанами йдемо в клуб. Давай з нами, – запропонував зранку Антон.
   Так... а додому…– невпевнено промовив Сашко.
   Яке додому, ти там не насидівся?! Ти хоч людям не кажи. Хе, додому. Сергій, ти чуєш, малий додому зібрався.
   Яке додому?! Чи ти здурів? Завтра ми йдемо в клуб. Так що дзвони мамі, кажи що в тебе повно завдань  і ти лишаєшся на вихідні, – сказав Сергій, подаючи Сашкові мобільний.
Круто! Сашко так і зробив. Мама засмутилася, але сказала, що розуміє. Хлопець уже чекав завтра.
Та ближче до обіду у Сашка з’явилося дивне відчуття: йому здалося, що він хоче…додому. Спочатку він подумав, що це мине, але ні, не минуло. Він хоче додому!
   Чуєш, Антон, я мабуть, додому поїду…там треба…треба…– Сашко не знав, що сказати другові.
   Так, ясно. Хочеш додому – так і скажи.
   Та ні, не хочу….там треба…
   Так, малий, я брехні не люблю. Давай збирай манатки і дми
додому. Я на першому курсі  мало не плакав, чекаючи ту п’ятницю, – посміхаючись, сказав Антон.
   А клуб?
   Та що той клуб? Ти ще тут п’ять років будеш, якщо не
випруть. Находишся. Так, давай уже їдь, як надумав, бо запізнишся.
   Чесно? А ви не образитеся? – Сашко іще вагався.
   Так, малий, або ти їдеш спокійно, або я тебе виштовхую з
кімнати. Ніхто ні на кого не образиться. Це нормально. Усі їдуть додому, бо скучають. На якому курсі ти б не був. Так що оре вуар, удачі.
                  Сашко прожогом кинувся збиратися....
…Нарешті! Під’їхав автобус. Сашко простягнув водію гроші.
– Так, юначе, скільки вам квиточків і куди?
   Один. Додому.
Водій лише тихенько посміхнувся.

.
           



вторник, 23 октября 2012 г.

«Чекаю тебе online»



«Блін, якого біса» ...
Женя із напівзаплющеними очима відрила з-під подушки мобільний, на якому вже хвилини дві розривався будильник. Вимкнувши  цю ненависну машину, вона надумала солоденько потягнутися… «Де ноут???!!!!». Дівчина прожогом кинулася вмикати комп’ютер, який лежав під ліжком напоготові. Ще з вечора. А як же, щоб встигнути. «Чорт, котра година????!! 6.45. Він же буває і зранку заходить…Та тупий же ти комп, давай уже вантажся!». Тепер ритуальна процедура, під час якої серце б’ється швидше: заходимо «ВКонтакт» - «Моя Сторінка» - «Мої друзі» - «ЙОГО сторінка» - «заходив сьогодні  о 6.31»… «Проспала!!! А вчора ж заходив о восьмій…». Жалю немає меж. І так уже триває щоранку цілий тиждень.
…Женя познайомилася з Романом  минулого вівторка. Вони мали спільних друзів, хоча самі ніколи не бачилися. І от фатальні посиденьки у гуртожитку на Дні народженні в одногрупниці. Відтоді у пам’яті Жені щодня лунають переконливі аргументи: він же сам підійшов! він сам попросив номер! (хоч і не телефонував ніколи), Він сам додався «ВКонтакті»!(хоч нічого і не писав). Відтоді дівчина щодня «ловить» його в соцмережі і чекає, що Роман напише...Сама – зась! – горда, не хоче щоб подумав, ніби набивається. Вона й так зробила перший крок – поставила «лайк» на його сторінці, коли Роман був онлайн. Далі хай сам. А він не робить. А вона чекає…
Зібравшись, Женя пішла на пари. «Та нічого…Він же щовечора заходить, 100%. Хоч би написав сьогодні!». Ввесь день проходить у чеканні вечора. Бо він щовечора заходить.
Дзвінок з останньої пари. Женя на ходу кидає «Бувайте» одногрупникам  і чимдуж додому. Нарешті! Відімкнула двері, швирнула сумку і повторила ранковий ритуал. «Заходив сьогодні о 6.31. Хух, не пропустила. Скоро зайде».
            «А це ще що? А,  це ж телефон…А де він? А, он» На екрані висвітилося «Рома». Женя придавила в собі хвилю захвату і зрозуміла, що це не той Рома. Це був Роман-одногрупник, вони дружили.
                              Алло, привіт. Ні, не забула. Давай, як домовлялися, на дев’яту.
Зачекаєш біля під*їзду, підемо разом. Бувай.
Сьогодні Роман мав відплатити своє програне парі. Недавно Женя сказала, що Роман жодного дня не витерпить, щоб не прогуляти якусь пару. А Роман наполягав на протилежному. В результаті хлопець побув совісним студентом аж два дні, не пропустивши жодного заняття.  Тепер він потерпів поразку і пригощає подругу за свій рахунок у «МакДональзі».
До вечора Женя просиділа біля екрану ноутбука. «Ну коли, ну коли…». І ось –
момент істини. На ЙОГО  сторінці Онлайн. Дочекалася. «Ну напиши, напиши…Будь ласочка…Чи самій написати? Ні! Хай сам…Ну напиши…Ой, уже майже дев’ята, треба скоро йти. Женя швиденько зібралася. «Так, за десять дев’ята. Почекаю, може напише».
         Залунав рингтон мобільного. 
                              Привіт. Ти вже прийшов? Добре, спускаюся. Зачекай трішки.
Женя, одягаючи куртку, почула  короткий звук.  Повідомлення
«ВКонтакті».
         «Хто ще там?»
В діалоговому вікні – «Привіт». Від НЬОГО! 
Рома привіт)
Женя привіт)
Рома Як справи???
Женя Добре. А ти як?
Рома нормально, музику слухаю)))))
Женя ясно. що нового???
Відповіді не було. Гордість не дозволяла написати щось, адже його черга відповісти. Роман не писав. Минула хвилина, дві, три, п’ять, десять, двадцять… Нічого. Женю давила образа.
«Не треба – не пиши. Козел. Щоб я ще колись тебе згадала!!!!!!».
На очі набігали сльози. «То навіщо було взагалі писати?! Що він собі думає, теж мені».
З такими думками Женя просиділа до першої ночі, плачучи та проклинаючи все на світі. З такими думками вона і заснула. ..
…«Блін, якого біса…»
Знову будильник. Женя вимкнула веселу мелодію. «Не буду заходити. Чи воно мені треба?» Та аргументів самосвідомості було замало.
Знову знайома сторінка «ВКонтакті». «Заходив сьогодні о 00:46». «Те, однаково. Хай як хоче. Він для мене не існує!» Але «Контакт» не  вимкнула. Сподівалася, що зайде і напише. Хоч і переконувала себе, що їй однаково. Не зайшов. «Та, нехай. Ввечері зайде». Женя замкнула двері і вийшла. Вона була страшенно засмучена через вчорашню неприємність. Наскільки засмучена, що переступила через величезний  букет зів’ялих троянд біля під*їзду, навіть не помітивши квітів.