Здається, пориви сильного вітру
відчутні крізь шибку. Не хочеться міняти затишок на холодну буденність. Сіру буденність, яка поглинула
все за вікном.
Осінь…Вона
розсипає смуток шепотом золотого листя. Спонукає до спогадів ледь чутним плескотом
хвиль на безлюдних пляжах. Навіює почуття втрати гомоном пташиних ключів.
…Йдеш вулицею, не прислухаючись, лише чуєш ритм
у власних кроках. Ностальгія. Невідомо за чим і невідомо чому. Намагаєшся
сховатися від неї, щільніше загортаючись у пухнастий шарф. Відволікаєшся
поглядом на годинник. Намагаєшся згадати щось інше, аби лиш зникла думка: «Не
вистачає…» Не можеш сказати, чого не вистачає. Просто відчуваєш необхідність бажаного.
Осінь не забере те «потрібне». Ти наблизишся
до того, за чим сумуєш, ненароком відчувши до тонкощів знайомий запах десь у
натовпі. Почувши той самий рингтон на чиємусь мобільному. Зіткнувшись із
поглядом схожих очей. Почувши такий же голос. Побачивши таку саму посмішку. Отримавши
подібне смс-повідомлення. Пройшовши тією самою вулицею.
Легенько посміхнешся, щоб ніхто не помітив. На
половину секунди закриєш очі. Побачиш контури намальованого уявою розмитого
образу. І знов засумуєш. Невідомо за чим. Невідомо чому. Може, так хочеться
осені?…
