«Я не вчуся. Я живу!»

         
       Інна ліниво натискала комп’ютерні клавіші. Вона по черзі відкривала документи «ВОРД» і щосили намагалася змусити себе щось прочитати. Свідомість відгукувалася тупим запереченням. «Навіщо це тобі?!»

–       Так, з екрану вчити незручно. Треба роздрукувати.

Через десять хвилин Інна вже сиділа на ліжку із купою роздрукованих аркушів. Вона, як старанна студентка, взяла ручку, щоб підкреслювати головне для кращого запам’ятовування.

– Так, Юля, я попрошу тебе не вимовити до мене і слова, бо я вчу екзамен, – сказала вона до сусідки, яка сиділа за столом поруч. Юля кивнула і легенько посміхнулася.

Тепер Інна перебирала аркуші і все ж таки змушувала себе запхнути якісь знання у свою нещасну голову. Завтра в неї іспит. Складний іспит. Та чомусь дівчину (як завжди) це мало турбувало. Але не тому, що була впевнена у своїх знаннях. Просто їй було однаковою.

Здавалося, хвилини були довжиною у вічність. Інна спочатку перечитувала матеріали і старалася після цього зрозуміти, що вона вивчила. Згодом просто перечитувала відповіді на екзаменаційні питання без повторення. Потім почала переглядати текст і намагалася витягнути з нього основне. Далі переглядала лише ті питання, яких «не знала»…І врешті-решт шпурнула тими бідними листочками об стінку, пославши їх до біса.

– Вітаю, Інка, ти герой. Сьогодні рекорд. Ти повчилася аж сорок сім хвилин, – Юля іронічно посміхнулася і поплескала сусідку по плечу.

– Хух, це шось страшне. ЯК ЙОГО МОЖНА ВЧИТИ?!  Суцільна трата часу і свого безцінного життя, – сказала Інна, вмикаючи ноутбук.

– Наша пісня гарна й нова…–  Юля не відривалася від переписки «ВКонтакті».

– Ой-ой-ой…Шоб я так жила…П’ять років свого дарованого небом існування на землі  в трубу!.. – трохи перебісившись, Інна збирала аркуші з підлоги.

– Смію тобі нагадати, що ти навчаєшся тільки на 2 курсі, – зауважила Юля.

         – Ой дякую, зіронько, втішила. Та я так до п’ятого не доживу! Я ж помру він занять якоюсь ***, яку чомусь назвали навчанням. Це ж просто ***!!! «Снікерс» будеш?

–       Давай…

…Інка не любила навчатися. Це знали всі. Та все ж  змушувала себе виконувати  завдання – винагородою була стипендія. Її рятувало одне – відносно непогана пам'ять. Інна рідко читала теорію, вона викручувалася, коли відповідала на парах, придумуючи щось «на ходу». А ще розповідала те, що прочитала на перерві перед парою або коли відповідав хтось із одногрупників. Щодо успішності, то все однозначно – вчилася на четвірки. Стабільно. Більшого від себе не вимагала – лідерство було ні до чого. Для неї існувала «золота середина» - не заробити трійки і не намагатися отримати п’ять.

Найбільше за все на світі Інна любила свою родину. Бо тут не ставили оцінок за характер. Тут любили такою, яка є: ліниву, часом дивну, байдужу до багатьох речей у житті і трохи з прибабахом. Інна це знала. Вона інколи задумувалась, що може, так жити неправильно і варто щось міняти в собі. Бо через її тупий характер часто доля карала дівчину своїми крутими поворотами. Та згодом воно все ставало на свої місця і знову, як було. ..

..Інна  мучилася, готуючись до іспиту. Юля пішла до університету й Інні ніщо і ніхто  не заважав. Ну хіба що музика в кімнаті, яка рубала так, що її чула половина гуртожитку і тістечка, які дівчина трощила разом із чаєм. Як не крути, а факт залишається фактом – до екзамену вечір  і ніч, а вона ще ж нічогісінько не вивчила. Молодець! Нічого не скажеш. Інна вимкнула музику. І ввімкнула фільм.

– Оооооооооооооо, я бачу,ти  до іспиту готова? – сказала Юлька, входячи до кімнати і сідаючи на ліжко біля сусідки, яка солодко потягалася.

–       Ага, готова, готова…Та я зараз оце відпочила і  зі свіжими силами довчу питання, мені небагато лишилося. Питань сорок.

–       Точно, дрібниці. Чаю хочеш? – запитала Юля, заливаючи чашку з пакетиком окропом.

–       Не відмовлюсь. Юлька, якби ти знала, як я тебе люблю, – Інна швидко

закліпала очима.

–       Шо треба?

–       Нічого. Просто я тобі нагадала, щоб ти не забула.

–       Моя ж ти маленька, – Юля подала сусідці чашку. – Так, давай кажи, шо тобі  уже стукнуло.

– А ти б  не хотіла піти зі мною  в піцерію? – запитала Інна солоденьким голоском.

–       Тю, то в тебе ж завтра іспит. Вчи давай.

–       Я вже.

–       Ага, точно, – Юля відкрила  ноутбук.

–       Ну Юль, на годинку? – жалісливий голос Інни важко з чимось порівняти.

Юля була обеззброєна. Через хвилин сорок вони вже сиділи в піцерії. Потім прогулялися по магазинах, походили в парку, з*їздили на каток і  дорогою додому не оминули нічний клуб. Повернувшись додому о  третій ночі, Інна чомусь вирішила, що іспит вона вже не доучить.

Коли Юля прокинулася, Інни вже не було. Тепер вона  мала готуватися до свого іспиту. Питання були нескладними, дівчина була впевнена повторити все за день. Вона не була заучкою, але вчилася на відмінно. Юля  була відповідальнішою, ніж сусідка по кімнаті і краще готувалася до пар та іспитів. Нейтральність Інни інколи її навіть дратувала. Їй нерідко хотілося так само закинути завдання і рвонути на прогулянку. Але ні. Совість не дозволяла.

–       Ну, і як? – запитала Юлька, як тільки Інна відчинила двері, повернувшись із університету. 

–       Нормально, чотири, – щастю Інни не було меж.  

–        Страшна. Як ти вчишся?

–       Я не вчуся. Я живу!

Юля посміхнулася і схилилась над конспектом. Іспит ще вивчити треба.