Один. Додому.

        

Сашко щохвилини позирав на годинник. Як же довго йде цей час! Він сидів на холодній лавці автостанції і чекав свій автобус. Ніколи не думав, що коли-небудь його так чекатиме. Він згадував увесь попередній тиждень. Здається, за ці сім днів він зрозумів у своєму житті більше, ніж за попередні вісімнадцять років. А хлопець і передбачити не міг, що життя ось  таке, дивне. Все почалося тиждень тому.

… Сашко ліниво прокидався. Він просто насолоджувався «свободою». Зараз ранок, до пари двадцять хвилин, а мама не кричить і не змушує зриватися з ліжка і йти вже кудись, бо запізнишся. Бо мама не бачить. Хлопець мріяв про цей момент класу з восьмого. Щоб робити все самому. Робити, як захочеться. Нікого не слухати і нікому не коритися. Свобода. Та все ж треба було таки прокинутися. Бо сьогодні ж перший день навчання, його прогулювати не обов’язково. А далі – так, аби не забували. Таких настанов Сашкові вже дали старшокурсники, з якими він тепер жив у кімнаті гуртожитку. На першому плані – життя, на останньому – навчання. Головне – не переплутати.

            Все ж таки зібравшись, Сашко пішов до університету. Перший день пройшов прекрасно. Одногрупники виявилися веселими і дотепними, викладачі – привітними і добрими. Принаймні на перший погляд. Далі – ще ближче знайомство з групою в піцерії, де ще раз підтверджується, що одногрупники таки супер. Студентське життя повернуло в правильне русло. Так тримати! Вітайте мене гулянки з вечора до ранку, дівчата, веселі прогулянки, пиво і кому там треба те навчання – життя пропонує, бери від нього все.

–       О, привіт. Де це тебе носить? – сказав Сергій, знявши навушники.

–       Привіт. Та, з групою знайомилися, – відповів Сашко,

закриваючи двері кімнати.

–       Ну, і як там, пацани нормальні?

–       Та наче. Ну принаймні так я думаю, побувши з ними 5 годин.

–       Ясно. А дівчата? Ну там, є все, що треба? – Сергій жестом показав, що він має на увазі.

            Сашко ніяково посміхнувся та кивнув.

            Його співмешканці були вже на випускному курсі. І Сашко вважав, що йому нереально пощастило. Дружити зі старшими не завадить. При першій зустрічі з ними Сашко подумав, що Сергій і Антон – брати: обидва високі, чорняві, з непідробним почуттям гумору, улюбленці дівчат. Та згодом виявилася основна відмінність – Сергій був ледачим та безвідповідальним і при цьому вчився на двійки, а от Антон не відрізнявся цими двома якостями, але якось примудрявся бути відмінником. Парадокс, нічого не скажеш. Ці двоє були найбільшими гуляками на весь поверх. У кімнаті постійні збіговиська, пісні під гітару і випивка. Це Сашко теж вважав за подарунок долі.

              Веселе життя почалося з першого ж вечора. Як не важко було передбачити, початок нового навчального року святкували з розмахом, і як не дивно, в кімнаті Сашка. Після сьомого разу відвідин веселої компанії бідна вахтерка послала їх під три чорти і сказала, що таких безсовісних мешканців вона ще не бачила....

            Десь почулися короткі звуки. Мікрохвильова. Сашко з великими намаганнями відкрив очі і роззирнувся. Сергій спав навпроти.

            – О, добрий ранок! Як спалося? – вимовив Антон, вносячи тарілку з бутербродами.

–Не пам’ятаю. А котра година? – здавалося, через шум у голові Сашко не чув власного голосу.

–       Майже перша дня, – сказав Антон і кинув у чашку чайний пакетик.

–       Що? Блін, а пари?

–       Я так розумію, друже, що на пари  ти сьогодні не встигаєш. Та

 не переживай,  ми на пари раз на тиждень ходимо, і не вигнали ж. Та й за один пропущений день тобі точно нічого не буде.

–       Можна тихіше? Тут люди сплять! – незадоволений голос

Сергія почувся десь із-під подушки.

–       Так, вставай давай. Бо з голоду помреш, –  Антон стягнув із сусіда ковдру.

–       Як ви мене вже задовбали. Ну що, новобранець, як тобі гулянка? –

Запитав Сергій, швирнувши подушку в Антона.

–       Класно. Тільки голова трохи болить.

–       Та, то фігня. Не переймайся. До вечора будеш як новенький.

            Сашко глянув на мобільний. Сорок три пропущені. З маминого номера. Похмілля минуло моментально. Він же сам сказав, що чекатиме дзвінка ввечері. Як можна було забути. Набрати і пояснити все не вистачало сміливості. Її вистачило лиш на смс. «Мамо, вибач, що не взяв трубки. Вчора стомився і заснув о сьомій вечора, телефон був на тихому режимі, не чув. Ти не хвилюйся. Як прийду з пар, наберу. Бувай». Скоро прийшла відповідь.

«Я трохи не померла від хвилювання. Ну добре, що з тобою все нормально. Бо я вже хтозна чого надумала, вже збиралася їхати до тебе. Ввечері зідзвонимося. Не роби так більше, прошу». Хух, минулося. ..

                      Ввечері Сашко наговорив батькам купу брехні і все стало, як було. Та якщо чесно, йому було однаково, що там думають батьки. Він вважав себе цілком самостійним. Особливо тепер, коли щовечора так весело. За тиждень Сашко таки вибрався двічі на пари. Все круто. І от п’ятниця.

–   Слухай, Сашко, ми завтра з пацанами йдемо в клуб. Давай з нами, – запропонував зранку Антон.

–   Так... а додому…– невпевнено промовив Сашко.

–   Яке додому, ти там не насидівся?! Ти хоч людям не кажи. Хе, додому. Сергій, ти чуєш, малий додому зібрався.

–   Яке додому?! Чи ти здурів? Завтра ми йдемо в клуб. Так що дзвони мамі, кажи що в тебе повно завдань  і ти лишаєшся на вихідні, – сказав Сергій, подаючи Сашкові мобільний.

Круто! Сашко так і зробив. Мама засмутилася, але сказала, що розуміє. Хлопець уже чекав завтра.

Та ближче до обіду у Сашка з’явилося дивне відчуття: йому здалося, що він хоче…додому. Спочатку він подумав, що це мине, але ні, не минуло. Він хоче додому!

–   Чуєш, Антон, я мабуть, додому поїду…там треба…треба…– Сашко не знав, що сказати другові.

–   Так, ясно. Хочеш додому – так і скажи.

–   Та ні, не хочу….там треба…

–   Так, малий, я брехні не люблю. Давай збирай манатки і дми

додому. Я на першому курсі  мало не плакав, чекаючи ту п’ятницю, – посміхаючись, сказав Антон.

–   А клуб?

–   Та що той клуб? Ти ще тут п’ять років будеш, якщо не

випруть. Находишся. Так, давай уже їдь, як надумав, бо запізнишся.

–   Чесно? А ви не образитеся? – Сашко іще вагався.

–   Так, малий, або ти їдеш спокійно, або я тебе виштовхую з

кімнати. Ніхто ні на кого не образиться. Це нормально. Усі їдуть додому, бо скучають. На якому курсі ти б не був. Так що оре вуар, удачі.

                  Сашко прожогом кинувся збиратися....

…Нарешті! Під’їхав автобус. Сашко простягнув водію гроші.

– Так, юначе, скільки вам квиточків і куди?

–   Один. Додому.

Водій лише тихенько посміхнувся.

.