Спогади ховаються в сутінках. Вони
блукають тишею міських вулиць і стикаються з тобою лоб в лоб десь на повороті
між провулками. Раз. Раптово зупиняєшся. Два. Пам'ять блискавично відтворює все до останньої дрібниці. Три. Струмінь
нестримного болю пронизує свідомість. Світло фар. Дощ. Прискорюєш крок. Втекти?
Чорта з два.
І
все вже не так, як було тридцять секунд тому. Розум відмовляється підкорятися
команді «Досить!». Ти повільно крокуєш серед десятків людей, які байдуже минають
тебе, інколи ненароком зачіпаючи ліктем. Хочеться втекти кудись від цих сірих
хмар. Йдеш вулицею, навіть не думаючи, куди вона приведе. Зрадлива пам'ять
підводить. Спогади ланцюжком зринають один за одним. І не тому хочеться викинути
їх із голови, що вони нагадують щось погане. Навпаки. Вони нагадують до глибини
душі рідне й дороге. Але з жалем розумієш, що так ніколи вже не буде. Єдине, що
лишається – згадувати і чекати, що, може, час колись забере ці спогади навіки. А
зараз ти тільки плачеш разом із дощем.
Музика
в навушниках гучніше. Ще гучніше. Вона глушить голос пам’яті. Роззираєшся навколо. Виявляється, перехожі
посміхаються. А он якийсь малий, замурзаний шоколадним морозивом, голосно
сміється й ганяється за голубом. Ти несвідомо вимикаєш музику і ховаєш
навушники. Цей дитячий сміх такий щирий! Життя навколо вирує. Не нарікай на
нього, воно подарувало так багато хорошого. Не ображайся за ці болючі спогади. Їх теж варто пережити.
Твоя сила в тому, щоб навчитися терпіти їх і відпускати. Не повертайся в минуле
надовго. Візьми все від свого теперішнього. Тоді в тебе буде омріяне майбутнє.
…Несподівано
чуєш різкий звук. Смс. Ти дістаєш телефон і бачиш на екрані ім’я, яке змушує посміхнутися. «Ти там ше
довго?) :-*». «5 хв!!!!)*». Додаєш темпу, намагаючись на ходу витерти туш під
очима і зробити щось із мокрим від дощу волоссям. Тебе чекає новий вечір, де немає місця спогадам про
минулий.
