ніколи вдруге.

"Минуле не вернуть..."

Минуле  не  вернуть,  не  виправить  минуле.
Вчорашнє  -  ніби  сон,  що  випурхнув  з  очей.
Як  луки  на  весні  ховаються  під  мулом,
Так  вкриється  воно  пластами  днів,  ночей.
Але  воно  живе  -  забуте  й  незабуте,
А  час,  не  зупиняється,  а  молодість  біжить,
І  миті  жодної  не  можна  повернути,
Щоб  заново,  по-іншому  прожить. 

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО 

Очі навпроти здаються зажуреними. Він від їхньої заплаканої сірості зникають навколо іскорки радості. А он зліва такі ж самі сірі. Але ні, не такі. У тому погляді  бігають грайливі бісики, і він світла вечірнього міста, яке проникає через автобусну шибку, очі грають відтінками, від сріблястого аж до чорного...

Скільки взагалі на світі є кольорів очей? Чотири? П’ять? А серед мільярдів немає жодних однакових. Так само немає однакових характерів, хоч знаків зодіаку лише дванадцять. Немає жодних однакових темпераментів, хоч їх існує лише чотири. Кожен з нас – єдиний. Створений Богом і природою. Один на всю неосяжність вічності.

Гучний скрегіт автобуса, що зупиняється, розганяє залишки замріяності. Натягуєш рукавиці, швидким рухом сумку на плече, кишені на застібку – крок, два, кілька сходинок. За спиною грюкнули двері. Повертаєш на свою вулицю, зупиняєшся на тротуарі і підіймаєш очі догори. Важко не посміхнутися. Сотні, тисячі, мільйони сніжинок летять прямо до тебе, легенько торкаються обличчя і зникають назавжди прозорою крапелькою. Їх так багато…Але немає жодних однакових за розміром і конфігурацією. Ти ніколи не побачиш такої самої сніжинки, яка он лежить у тебе на долоні, виділяючись чіткими контурами та рукавиці.

         Ти йдеш далі засніженою доріжкою. Важко повірити, але ніхто ніколи не пройде нею так само. Ніхто ніколи отак самісінько, до найменших дрібниць не спіткнеться на ній, як ти зараз. Ніхто ніколи на тому самому місці не гляне на екран телефону, вирішивши, як і ти, перевірити, котра година. 

         Краса секунди в її неповторності. Цінуй кожну. Жодна не буде вдруге.

Навіть та, яку ти з найбільшим у світі бажанням намагаєшся пережити знову.

"Може, так хочеться осені?"

Здається, пориви сильного вітру відчутні крізь шибку. Не хочеться міняти затишок  на холодну буденність. Сіру буденність, яка поглинула все за вікном.

         Осінь…Вона розсипає смуток  шепотом золотого листя.  Спонукає до спогадів ледь чутним плескотом хвиль на безлюдних пляжах. Навіює почуття втрати гомоном пташиних ключів.

          …Йдеш вулицею, не прислухаючись, лише чуєш ритм у власних кроках. Ностальгія. Невідомо за чим і невідомо чому. Намагаєшся сховатися від неї, щільніше загортаючись у пухнастий шарф. Відволікаєшся поглядом на годинник. Намагаєшся згадати щось інше, аби лиш зникла думка: «Не вистачає…» Не можеш сказати, чого не вистачає.  Просто відчуваєш необхідність  бажаного.

          Осінь не забере те «потрібне». Ти наблизишся до того, за чим сумуєш, ненароком відчувши до тонкощів знайомий запах десь у натовпі. Почувши той самий рингтон на чиємусь мобільному. Зіткнувшись із поглядом схожих очей. Почувши такий же голос. Побачивши таку саму посмішку. Отримавши подібне смс-повідомлення. Пройшовши тією самою вулицею.

          Легенько посміхнешся, щоб ніхто не помітив. На половину секунди закриєш очі. Побачиш контури намальованого уявою розмитого образу. І знов засумуєш. Невідомо за чим. Невідомо чому. Може, так хочеться осені?…  

ЗГАДУЙ минуле. МРІЙ про майбутнє. ЖИВИ теперішнім.

Спогади ховаються в сутінках. Вони блукають тишею міських вулиць і стикаються з тобою лоб в лоб десь на повороті між провулками. Раз. Раптово зупиняєшся. Два. Пам'ять блискавично відтворює  все до останньої дрібниці. Три. Струмінь нестримного болю пронизує свідомість. Світло фар. Дощ. Прискорюєш крок. Втекти? Чорта з два.

         І все вже не так, як було тридцять секунд тому. Розум відмовляється підкорятися команді «Досить!». Ти повільно крокуєш серед десятків людей, які байдуже минають тебе, інколи ненароком зачіпаючи ліктем. Хочеться втекти кудись від цих сірих хмар. Йдеш вулицею, навіть не думаючи, куди вона приведе. Зрадлива пам'ять підводить. Спогади ланцюжком зринають один за одним. І не тому хочеться викинути їх із голови, що вони нагадують щось погане. Навпаки. Вони нагадують до глибини душі рідне й дороге. Але з жалем розумієш, що так ніколи вже не буде. Єдине, що лишається – згадувати і чекати, що, може, час колись забере ці спогади навіки. А зараз ти тільки плачеш разом із дощем.

         Музика в навушниках гучніше. Ще гучніше. Вона глушить голос пам’яті.  Роззираєшся навколо. Виявляється, перехожі посміхаються. А он якийсь малий, замурзаний шоколадним морозивом, голосно сміється й ганяється за голубом. Ти несвідомо вимикаєш музику і ховаєш навушники. Цей дитячий сміх такий щирий! Життя навколо вирує. Не нарікай на нього, воно подарувало так багато хорошого. Не ображайся  за ці болючі спогади. Їх теж варто пережити. Твоя сила в тому, щоб навчитися терпіти їх і відпускати. Не повертайся в минуле надовго. Візьми все від свого теперішнього. Тоді в тебе буде омріяне майбутнє.

         …Несподівано чуєш різкий звук. Смс. Ти дістаєш телефон і бачиш на екрані  ім’я, яке змушує посміхнутися. «Ти там ше довго?) :-*». «5 хв!!!!)*». Додаєш темпу, намагаючись на ходу витерти туш під очима і зробити щось із мокрим від дощу волоссям. Тебе чекає  новий вечір, де немає місця спогадам про минулий. 

ще й досі вчувається "Обійми"...

Маса неймовірних вражень, позитиву, емоцій, і квиток на концерт з автографом Святослава Вакарчука - це результат концерту ОЕ ..З упевненістю заявляю - ЦЕ БУЛО ЩОСЬ НЕРЕАЛЬНЕ!!!!!!!!!!!!!!!1 Виступ "Океан Ельзи" - це заряд такого драйву, який не відпускає вже годину)) Їхня популярність вражає...Просто важко уявити, як в першу секунду  виходу на сцену п*ятьох виконавців сотні людей шаленіють від захвату)) Це реально кайф - дивитися на улюблений гурт, який перебуває за кілька метрів від тебе і співати з ними улюблені хіти.  Кожна пісня - це вибух)))!!!

Дякую цим класним хлопцям за те, що вони є)) Цей гурт вкотре довів, що бути популярним на українській естраді без паршивої попси можна))) Їхнй репертуар - це суцільний якісний рок)) Кожна пісня має свій сенс, немає пустих слів)) Якщо коротко,  я вітаю ті міста, де ОЕ вже побував у рамках туру "Земля" та раджу із ще більшим нетерпінням чекати його у своєму місті!!!!!!!!!!!!!!! Особисто я вважаю, що варто було народитися на цей світ хоча б для того, щоб піти на концерт "Океан Ельзи".. Я це вже десь писала, але думки своєї не міняю))) 

P.S. АААААААААААААААААААААААААААААААААААААААА, ураааааааааааааааааааа, класно!!!!!!!!!!!! Концерт супер, все супер!!!!!!1 пісні бомбові!!!!!!!! настрій найкращий!!!!!!! Дякуюююю ОЕ за чудовий вечір)))!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

ПРОСТО Є

   

  Вкотре давно заїжджений трек в плейлисті «ВК»…Слова, які вже врізалися навіки і в без того забиту дурнею голову. Ця пісня вже не викликає приємної ейфорії, коли чув цю мелодію вперше і вже наперед знав, що послухаєш її разів двадцять вісім, сорок три, шістдесят п’ять…Але натиснути delete немає духу. Не хочеться. Бо не набридає. Нехай собі там є, може, колись іще захочеться послухати. І ця пісенька там ПРОСТО Є, така вже вивчена і

нецікава. Але чомусь дорога. Бо дуже подобається.  Здається, що вона написана про тебе…Щось із нею так зв’язує…Але на тобі! – що це за назва така? Ммммммммммм, і мелодія нічого))))) Така класна пісня!!!1 І все. У тебе з*являється НОВА улюблена пісня. А стару все одно не видаляєш, хоч послухаєш її хтозна коли або ніколи, але знаєш, що вона там ПРОСТО Є.

         Це, мабуть, одна із невід’ємних потреб існування людини. Знати, що щось чи хтось ПРОСТО Є, на тому місці, де завжди можна знайти. Коли захочеться. Коли стане сумно. Коли стане весело. Знати, що «ТЕ» чекає і ніколи не зникне.

Варто берегти "його", що у нас ПРОСТО Є, бо потім може виявитися, що воно було найдорожчим. А що, як раптом  зникне…Назавжди.. .Що тоді?! Хм, побачимо... 

29 червня, наступай швидше )))))))))

Якщо вам хтось коли – набудь скаже, що мрії не здійснюються, дайте йому в пику. Легенько))))) Бо це не так.

         Жила-була  дівчинка. Вона була така, як і всі: ходила до університету, відпочивала, допомагала вдома і т.д. і т.п. І от одного разу вона прочитала «ВКонтакті», що мега-супер-бомба класний український гурт «Океан Ельзи» приїздить до міста, де вона навчалася. Радості не було меж. Скоро ця загальна радість охопила багатьох  її знайомих, які масово почали скуповувати квитки на концерт. Дівчинці хотілося теж. Але було одне «але» – фінанси, трясця б їм на голову, дуже підкачали. ДУЖЕ. Чогось викроїти ту сотеньку зі своїх скромних студентських заощаджень ніяк не вдавалося. Але дівчинка заспокоювала себе тим, що вона послухає Вакарчука, стоячи на вулиці біля Центрального стадіону і буде уявляти улюбленого виконавця. Ця думка потрошку прижилася в її свідомості. Але одного прекрасного весняного дня (нехай це звучить пафосно) вона згадала, що є така штука, як депозит у «ПриватБанку». А це означає, що у неї є гроші, про які вона забула.  ЮХУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУ! І, як не важко було здогадатися, зараз дівчинка тримає квиток на «Океан Ельзи» в руках. Це круто.

         Тепер дівчинка чекає, так би мовити, безпосереднього продовження, - самого концерту. І я впевнена, що вона не сама. Таких «чекальників» не одна сотня. Тож з нетерпінням очікуємо на Святослава Вакарчука та його гурт в Черкасах. Впевнена, що неймовірних вражень нам довго шукати не доведеться. Думаю, варто було  народитися на цей світ хоча б для того, щоб відвідати концерт «Океан Ельзи».  29 червня, наступай швидше.))))))))))))))))))))))

За руку зі щастям. )))))))))))))))))))))))

Мружачись, намагаєшся зігнати зі щоки пустотливий сонячний промінчик. А він, капосний, і не думає втікати. Це так тонко натякає, що вже почалося «сьогодні», воно вже ось-ось, прямо в тебе за спиною.   Потихеньку приходить розуміння, що «вчора» вже закінчилося. Яким воно було? Звичайним, буденним, сірим… А яким буде новий день? Ні в якому разі він не має бути таким нудним, як попередній! Влий барви у своє життя! Плюнь на правила й обмеження! Живи!

         Яскрава сукня, кумедна зачіска, улюблена музика в навушниках – те, що треба! Жагучою свіжістю радість тече по венах.  Йдеш вулицею, посміхаєшся... Щастя  тримається за руку. Ви крокуєте з ним поруч, наспівуючи Вакарчука. Люди обертаються услід і думають: «Божевільні…». А ви їм несподівано у відповідь – «Не божевільні – веселі!».

         Де смуток? Де сльози? Де розпач?. А їх немає, вони зникли назавжди. Тепер  не знаєш, що то за страховиська такі, які отруювали сірістю буденність. Ти така весела, що готова обійняти увесь світ. Чомусь раніше ніколи не було так легко. Просто легко. Тягар проблем більше не турбує. А ще хотілося б поїхати в Париж. Побачити цю казку власними очима. Все, вирішено! Скільки там до того Парижа – дві години пішки. Тепер немає нічого неможливого. Бо щастя ж тримається за руку.

 

Як легко знайти радість))))))))))))))

Радість ховається  в дрібницях. Таких манюсіньких, що можна й не помітити. Але вони переслідують нас, ці кумедні радості, в таких самих манюсіньких  несподіванках))))))))))))))))))))).

….Руки відвалюються від того, що цей пакет із картоплею надзвичайно важкий. «І який вражий син не зробив у цьому будинку ліфта???????????!!!!!!! Щоб я оце таскав цей мішок на сьомий поверх?????? Перший,  другий… блін, ох і важко…який це вже, п’ятий, мабуть?..а, ні, це вже сьомий!!!!уааааааааа!!!!!! …)))))))))))))))))))))...

«Хай Господь милує, це не пара, це мені покарання за гріхи. ….Ох і нудно…Вже не можу. А ще, мабуть, і половини пари  не пройшло…Треба глянути на годинник. Ой, а зараз дзвінок!!!!!!!!!!!!!!! Круто, а я думав, що це ніколи не закінчиться!!!!))))))))))))))….

«Шось такий напряг із фінансами. І рахунок на телефоні треба поповнити. Це, мабуть, вільний лайф сьогодні закінчиться. Так, *111#. Ой як класно, бонуси прийшли, а я про них і забула зовсім!!!!!!!!))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))…

…Ранок: «Ой, як гарно надворі!! Теплота!!!!! Сонечко!!! А я думала,, сьогодні буде дощ, бо ввечері все затягло хмарами)))))))))))))))))))))))))))))…

… Вівторок, 1.29 після опівночі: «Та пофіг, не буду робити це тупе завдання…Завтра якось відбрешуся в університеті, бо реально хочу спати».

         Середа, 7.54 ранку: - «Дайте хтось  списати друге завдання, бо я не зробила»

-         «Так нам його не треба було, на сьогодні ж тільки перше».

- « Серйозно!? А я переживала, шо двійку отримаю!!!!!!!!!!!!!!!!!!»………….))))))))))))))))))))))))))))))

… «Вже сьома ранку, потрібно прокидатися….а так щось не хочеться… треба йти ...Стоп, я ж забув, шо мені на другу пару!!! хух, ще спокійно можна спати!!!!!!!!!»  ))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))…

… «Хочу пончик…Ні,я нереально хочу пончик!!!!. А у мене на нього грошей немає, до банкомату пертися не дуже хочеться…А, може, хоч копійками нашкребу. Аааааааа, у мене ж іще десятка, що Лєнка (Свєтка, Сєрий, Людка, Вітька, Олька) повернула(в), я про неї і забула!!!!!!!!!!!!!» ))))))))))))))))))))))))))))….… 

...- «Так не хочеться сидіти тут чотири пари…»

-         «Тю, так у нас же сьогодні тільки дві, інші скасували.

-  Ааааа, точно!!!!!!!!!!!! А я й забула )))))))))))))))))))))))))))))))))

…Подібні ситуації можна перераховувати до післязавтрашнього вечора. Для кожного вони свої.  Просто коли здається, що весь цей клятий світ проти тебе, пам’ятай, що радість ховається в дрібницях))))))))))))))))))))))) 

                   

«БЛІН, ЯКІ Ж МИ ВСІ ОДНАКОВІ»

Типовий відпочинок середньо статичної, періодично зайнятої особистості – безкорисне блукання в тенетах всесвітньої павутини. Отак, тратячи час у соціальній мережі, натрапила на фразу: «Читаю статуси «ВКонтакті» і майже в кожному впізнаю себе. БЛІН, ЯКІ Ж МИ ВСІ ОДНАКОВІ!!!» Чомусь цей рядок, ніби зачіпаючись за краєчки свідомості, пройшов через розум.

А й справді. Впізнали в статусах «себе», скопіювали якийсь один собі на сторінку («бо дуже ж підходить під МОЄ життя»), не подумавши, що, можливо, так само у цей момент зробило осіб сто, або двісті, або тисяча… Ці часто короткі фрази з Інтернету – ніби трафаретки, під які ми підставляємо свою буденність. Або прочитали новий анекдот і, посміхнувшись, подумали: «Це я так туплю». Несподівано виявляється, що так само туплять мільйони.

Інтернет, а зокрема «Контакт» і йому подібне, віддзеркалює наше життя не індивідуально, а масово. У цьому є значна превага, бо ми, не задумуючись, швидко ловимо суть цих статусів та анекдотів, розуміємо підтекст. Та не можна шукати в них себе. Кожен характер – єдиний. І плачучи, і радіючи, та просто живучи ми – різні. Варто берегти свої особливості, дані Богом та природою, незважаючи на стандартність, яка може засмоктати повністю. Щоб у жодному банальному статусі  з соцмережі ніколи не впізнати себе.